Владика Часу

Частина 1. Володар бзда

Мене звати Михайлом, хоча найближчі друзі звуть Мишком. Навчаюся я в Коледжі дизайну та цифрових медіа у невелчикому провінційному містечку на Черкащині. Винаймаю квартиру з одногрупником Микитою, бо жити в гуртожитку не дуже хочеться, а винаймати окреме житло мені не по кишені.

Поряд зі мною Микита справжній мажор, в нього гарна червона машина, назву якої все одно ніхто не запам’ятає, бо вона китайська, уявіть, ніби Хуавей, Ксяомі і Ссан Йонг схрестили разом, а потім щей перебрехали в арабській транслітерації. Він цілком міг би жити окремо, але чомусь дозволив підселитися до нього, може, тому що так веселіше, а може тому, що він скнара.

Ось уже третій тиждень ми з Микитою харчуємся однією й тією самою стравою — смажені яйця з макаронами що злиплися в одну єдину масу, бо навіть нема масла, щоб їх ними присмачити, і щоб полити, тоді б вони хоча б не злипалися. Всі свої кошти на харч я передаю Микиті, бо він хазяйновитіший від мене. Але чомусь на пристойні харчі коштів вистачає тільки на один тиждень з цілого місяця.

Раніше, коли я підпрацьовував піарником-фрілансером, грошей було хоч завались, ми з Микитою навіть не готували вдома — то кафе, то ресторани, то замовимо піцу. Але відтоді як у нас переобрали президента, нашу команду розпустили і мої послуги більше нікому не потрібні. Тай навчанню це трохи заважало.

Може б з харчуванням у нас і не була така біда, якби Микита не спускав всі свої гроші на книжки і на бензин. Хоча сам я теж дуже люблю їздити з ним, інколи по околицях, інколи по його «дачах», а їх у нього цілих п’ять, розкиданих по сусідніх районах (це старі покинуті хати, які йому позалишали після смерті дідусі, тітоньки та інші родичі). Часом ми виїзджаємо до Умані, Богуслава, обласного центру чи навіть до столиці. У Києві ми майже весь час проводимо в Лавіні на Берковецькій, там два книжкових магазини, які так і манять Микиту витратити кілька сот гривень, інколи ми розглядаємо гаджети в крамницях, часом ходимо у кіно в Мультиплекс.

Ще було б півбіди, якби Микита купував якісь толкові книжки, наприклад, посібники з мотивації, бізнеслітературу, щоденники атовців, сучасних українських писменників. А що купує він? Яворівського, Шустера і купу мемуарів відставних депутатів позаминулого скликання. В мене грошей не так багато, як у Микити, тому свій голод до літератури я тамую завдяки Інтернету, дуже полюбляю читати твори молодих авторів на ЛітКлубі. У мене є навіть трійко найулюбленіших, я з великим нетерпінням чекаю на кожен новий твір цих авторів, бо пишуть вони майстерно і саме на ті теми, які мене найбільше цікавлять.

Отже сидів я тиждень тому за макбуком Микити, яким він інколи дозволяв мені користуватися. Власне, в нього було два макбуки, еїр та про, мені дозволялося брати тільки еїр. Я його дуже полюбив, і сподівався, що одного дня і в мене буде такий. У мене і у самого був ноутбук, Азус, але після роботи з еїром на нього дивишся як на справжнє лайно. Я ненавидів себе за те, що в мене такий відстійний ноут, але був вдячний Микиті, що завдяки йому я долучився до справді якісної і зручної техніки.

Страшенно хотілося їсти, але від думки про локшину та яєшню одразу ж вернуло. Я думав пошукати якоїсь роботи для копірайтерів на сайтах фрилансу. Сидів, закидав заявки, аж раптом непомітно для себе перейшов по рекламі Віщуна Ігоря. Мене привабило те, що «віщун» обіцяв докорінно змінити моє життя на краще, до того ж, це не вимагало великих зусиль чи коштів. Перша «консультація» в віщуна була безплатна.

Тож я не довго думаючи написав йому у чат:

— Доброго дня, допоможіть мені будь ласка. У мене аж у животі крутить від голоду, а на картці тільки 44 гривні.

Віщун відповів майже одразу, ніби навмисне сидів і чекав на моє звернення.

— Як тебе звати?

— Степан (збрехав я).

— Я знаю, що тебе звати не Степан, але хай так і буде поки що. Скинь мені номер своєї картки. Я добре відчуваю твою ауру на відстані, ти добрий хлопчина і я допоможу тобі

Мене це прохання одразу насторожило. Для чого йому моя картка? Невже це якесь шахрайство?

— Для чого вам моя картка.

— Я скину тобі 200 гривень на картку, але не купуй всякого лайна, що зазвичай накуповує молодь як ти, у якої несподівано з’являються гроші. Ніяких чіпсів, коли, морозива. Купи пачку сибірських пельменєй, можна майонезу або кетчупу, хліба, ковбаси або консервів, якщо вистачить грошей, то середню пляшку живчика.

Я трохи подумав, що від того, що я передам йому номер картки зла не буде, адже для шахрайства потрібно буде ще щонайменше CVV код і дату що вказана на картці. До тогож, раціональне мислення в цей момент дещо приглушав голод і спокуслива можливість поїсти нормальної їжі на халяву. В мене на радощах аж тиск підскочив, подібно до того, як стається коли на горизонті з’являється спокуса незапланованого сексу. Я скинув «віщунові» картку, хоча і не дуже вірячи, що мені спрвді хтось скине гроші.

Я вдволікся від макбуку і пішов ставити чайник, через хвилини дві на телефон прийшла смска від ПриватБанку, мою картку поповнили на 200 гривень. Я одразу ж поспішив написати повідомлення в чат:

— Дякую, я щойно отримав 200 гривень, аж не віриться, що такі чудеса бувають. В мене аж руки затремтіли від несподіванки.

— Не хвилюйся і довірся мені. Я бачу, що ти добрий хлопчина. Я б не став допомогати аби кому. Далі буде ще крутіше! Залиш свій Вайбер, бо цей чат на сайті може вибити будь якої миті, тоді я втрачу зв’язок з тобою. А мені цього дуже не хотілося б, то такі особистості як ти — справжня рідкість.

Його лестощі на мене подіяли магічним чином, розлившись медом по мойому нутру, хоча я чудово розумів, що це лестощі, напевно відточений НЛП-прийомчик. Та всеж, якщо зізнатися чесно, в моєму оточенні люди мені дуже рідко кажуть приємні речі. Навіть батьки (а з батьками я вже давно не спілкуюся близько і часто). Я залишив Вайбер і наша розмова одразу ж перейшла в месенджер.

— Можна я вже піду за продуктами, бо їсти хочеться нестерпно.

— Добре, йди, але одне попередження. Дорогою тобі напевно зустрінеться піцерія. Найдешевша піца, твоя улюблена, з сиром і салямі, коштує гривень 120. Тобі дуже захочеться її купити, але Боже борони тебе це зробити! Піцою ти наїсися лиш раз, кожного дня я тобі не буду скидати по 200 гривень. Це лише раз я пішов на такий жест щедрості. Тобі треба буде розтягнути продукти, які ти купиш щонайменше на кілька днів.

В той час, коли віщун Ігор писав мені це, мені і не хотілося ніякої піци, і чисто з вдячності до несподіваного благодійника, я мав намір чітко виконати його інструкції. Навіть скопіював рекомендований ним перелік продуктів собі в нотатник, що синхронізувався з моїм сьомим айфоном (теж майже подарунок від Микити, він собі купив десятого).

— Дякую за гроші і настанову, зроблю як ви мені порадили, — сказав я і закрив макбук.

По дорозі від квартири до АТБ і справді було дві піцерії. Одна — Панорама, претензійна і дорога, там готували дуже смачну піцу, але коштувала вона не дешево, щоправда її аромати завжди було чути аж на двір. В кращі часи ми частенько з Микитою замовляли там собі їжу. Вдихнувши аромат печеного тіста і злегка присмаженої ковбаси я ковтнув слину.

В мене одразу ж з’явилася думка витратити халявні гроші на піцу. Зрештою, як той Ігор може дізнатися, на що я витратив гроші, на піцу чи пельмені і ковбасу. Щоправда мене б тоді гризло сумління — піцу я напевно стоптавби вмить сам, не думаю, що в мене вистачило б сили волі залишити хоча б шматочок Микиті. Вже тої миті я був впевнений, що якщо куплю піцу, то стопчу її в самотині не дійшовши до дому, просто сівши на лавочці біля під’їзду. А от тих продуктів, що їх порадив купити казковий віщун з Інтернету, вистачило б і мені, і Микиті на кілька днів. Тож я мобілізувався і пришвидшив крок, твердо намірившись зробити так, як слід, а не так, як мені підказував зробити мій примітивний тваринячий егоїзм.

Друга піцерія, що лежала на моєму шляху, називалася просто — «Піца», і зазвичай там робили піцу на винос. Хоча вона і коштувала значно дешевше, ніж у першій піцерії, але робили у дров’яній печі, на відкритому вогні, тому вона була ще більш запашнішо. Спочатку я просто сповільнив крок. Потім принюхався до повітря. В мене знову затрусилися руки, а горлом потекла слина, яку я кілька разів ковтав, бо її надто багато і надто швидко збиралося в роті.

Одна мить — один короткий розрахунок. Я можу купити піцу за 120 грн, ще в мене лишаються ті 44 грн, що було на картці. Разом з рештою від 200 грн. грошей вистачить на дві-три банки найдешевших консервів — бичків в томаті чи сардин. І ще на батон. Можна було б відварити картоплі, якої завдяки батькам Микити у нас завжди було море, єдине, що ми обидва лінувалися її чистити, тому зазвичай жерли макарони. Коротше, дня на два три їжі вистачить.

Я забіг до піцерії і зробив замовлення, розплатився за нього і пішов до супермаркету. Піцу я мав намір забрати дорогою до дому. Кілька разів думав над тим, чи правильно я вчинив? Якось трохи по свинськи. Зрештою, крики сумління вдалося переглушити твердим наміром залишити половину піци для Микити. Але і цей намір лишився пустопорожнім. Я зїв усю піцу хвилин за п’ять, навіть не давши їй прохолонути як слід, і побрів додому з трьома консервами і батоном. На картці лишалося трохи більше 20 грн, але не хотілося їх витрачати на живчик.

Стоп! А якщо Ігор попросить мене показати по вайберу, що я купив? Що тодоі? Оце буде сором! Просто відморожуся, вимкну камеру, а якщо він надто докучатиме, кину його до чорного списку, подумав я. Саме коли я доїдав останній шматочок піци, в Вайбер на телефоні прийшло повідомлення:

— Я дуже рано лягаю спати, в мене завтра багато справ! Маю дати тобі зараз кілька важливих настанов, які змінять усе твоє життя. Але ти маєш дуже чітко цих настанов дотримуватися!

— Добре, я слухаю, — відписав я, сяко-тако відтерши жир від пици об штані (ну хоч не вимагатиме, щоб я йому показував по вайберу, які продукти я купив).

— Завтра десь ближче до обіда ти дуже голосно бздонеш. Так голосно, що на тебе зверне увагу все оточення.

— Я ніколи так не роблю, — відписав я, а сам несподівано для себе загіржав.

— Не перебивай. Коли ти сильно бздонеш — це буде знак! Тобі треба буде зайти до найближчої точки і придбати лотерейний білет. Але касирка дасть тобі ссилку на сайт, де можна буде купити електронний білет. Ти маєш поставити усі гроші, які в тебе є, — написав Ігор і вийшов з онлайну.

Увесь шлях до дому я тільки про це і думав. Подумати тільки, бздону пообіді! Це ж треба таке «передбачити»! Але раптом так і буде?

Я прийшов до дому, вигрузив консерви і батон на кухні і одразу пішов спати. На ситий шлунок мені спиться дуже добре, але оскільки піца була не дуже великою, то ця ситість могла виявитися не дуже тривкою, тож треба було скористатися моментом. Щойно я вмостився в ліжку, як почув, що додому повернувся Микита.

Він одразу ж пішов до кухні.

— А де кобаса і пельмені? — розпачлливо спитав він. — Чому в квартирі тхне піцою?

— Не знаю, мабуть з Панорами доноситься, вікно на кухні відчинене, — я вирішив відповісти тільки на друге питання, здивувавшись тонкому нюхові свого сусіда. — Я купив консерви і батон, — вирішив похвалитися я.

— Ну ясно. Все зрозуміло, — сказав Микита, швидко розягнувся і пірнув у ліжко, перед тим вимкнувши світло в коридорі.

Частина 2. Щасливий квиток

Коли я прокинувся, Микити вже не було. Я зазирнув на кухню, там все було так, як я і лишив минулого вечора. Напевно, Микита поснідає в батьків, як він це часто робив раніше. Я не став возитися з картоплею, бо було лінь, посмажив два яйця і взяв з холодильника трохи злиплої локшини, що лишилася з учора.

Щойно закипів чайник, на вайбер прийшло повідомлення:

— Не забудь про лотерейний квиток, який ти маєш купити сьогодні! І ще одна умова — якщо ти хочеш, щоб цей виграш був не єдиний в твоєму житті, ти повинен будеш переказати мені на картку половину від свого виграша.

— Добре, без проблем, — відписав я. — Сподіваюсь, виграш не становитиме нуль гривень.

— Виграш буде нормальним. Ти таких грошей ніколи ще не тримав у руках.

Ці словам вселили в мене неабияку надію. Аж мурахи по спині пробігли, а в роті зібралася слюна. Я ще й досі трохи відчував присмак вчорашньої піци, скоріше за все не через залишки продуктів між зубами, а суто силою уяви. Знову мозоком пробігли докори сумління, що я не поділився піцою з товаришем, та і взагалі порушив настанову свого благодійника, і купив зовсім не те, що він наказав. А що, якщо це була справжнісінька магічна заборона, і порушивши її я занапастив усе своє життя?

Швиденько поснідавши, я помчав до коледжу. Там на мене чекала перша вдача. Леся Чайка попросила мене написати замість неї реферат з естетики, обіцяла заплатити 400 гривень. Всі знали, що я добре пишу реферати, тож подібні замовлення були не рідкістю, але саме це — було дуже вчасним. Я подумав, що зможу купити велику піцу за 180 гривень і цього разу подідилится з Микитою.

Зазвичай я брався за одне подібне замовлення з трьох, що до мене надходили. Але подумав, що саме цього разу маю точно виконати вчасно, щоб чимшвидше отримати гроші. На перерві я сів на підвіконня і в телефоні став накидувати тези майбутнього реферату, гуглити літературу і до кінця перерви майже повністю склав план. По пальцям бігли струмінчики току, а серце щемило від почуття, яке цілком можна було б назвати задоволенням від творчого процесу.

Пари скінчилися о першій. До мене підійшов Микита і пригостив мене пляшкою рідкого йогурту зі смаком персика і великим рогаликом. Я дуже люблю такий йогурт, хоча в мене від нього гази. Я подякував Микиті, бо до того часу справді встиг не аби як зголодніти. Ми трохи потеревенили про те, та се. Микита пожалівся, що витратив майже останні гроші, а замовники не квапилися розраховуватися за роботу.

Микита розробляв веб-сайти, і в гарні часи не погано на цьому заробляв. Щоправда в його роботи була одна суттєва вада — не всі замовники одразу ж поспішали розплатитися за роботу. Часом Микита підкидав і мені неважку роботу — з наповнення сайтів або підготовкою текстів для них. Власне і фрілансерством та копірайтингом я зайнявся виключно завдяки Микиті, до знайомства з ним я навіть слів таких не знав.

Не встигли ми договорити з Микитою, як в моєму шлунку почалася революція, з глибин мого афедрону пролунав один-єдиний але досить гучний залп. Я згадав про «пророцтво» Ігоря.

— Микита, а ти не знаєш, де у нас можна купити лотерейний квиток?

— Я знаю тільки одне місце в нашому місті — це в Асорті, там точка продажу біля банкомата.

Я одразу ж згадав про цей кіоск і поспішив придбати квиток, поки не розвіялися чари мого бзда. Невже Ігор так точно міг передбачити таку тонку фізіологічну деталь? Напевно, якщо йому вдалося це, то він правий і щодо виграшу. «Таких грошей ти навіть ніколи не тримав в руках» — пролунало в мене в голові. І я пришвидшив свій крок до Асорті.

Біля кіоску черги не було. Її там ніколи не буває. Я підійшов до вельми габаритної тітоньки зі слідами бігуді на волоссі і величезними окулярами в роговій оправі, і спитав, які білети можна купити за двадцять гривень.

Тітонька чемно повідомила, що справді проводиться лотерея, квитки якої коштують саме стільки, але нажаль зараз всі білети вже розкуплені. Але я можу придбати електронний білет на веб-сайті лотереї. Вона попросила в мене номер телефону і пообіцяла вислати посилання на сайт лотереї. СМС прийшла через дві-три хвилини, коли я вже крокував до дому.

Це був кінець весни, майже літо. В нашому коледжі, на відміну від інших навчальних закладів розпал занять приходився саме на літо. Як я розумію, на це було дві причини — щоб заощадити на електриці і опаленні взимку, а також щоб мати винаймати кращих викладачів коли в них нема навантажень в інших закладах.

В мене не було бажання йти до дому, я пройшов до найближчого міського парку, сів на лавочці біля пам’ятника Т.Г. Шевенку і спробував зареєструватися на сайті. Виявилося, що для придбання квитка мені знадобиться акаунт ЛікПей. Його я теж зміг без проблем зареєструвати через телефон, оскільки в мене була картка ПриватБанку. Все разом, разом з купівлею лотерейного квитка, забрало в мене хвилин десять. І останні двадцять гривень.

В цю мить мене обійняло якесь надзвичайне почуття віри у власну долю. Я подумав, що в цілому Бог любить мене, і я надзвичайно щаслива людина. Мені пощастило вступити до такого чудового Коледжу. Я познайомився з такою доброю, щедрою і розумною людиною, як Микита. Вчора мені просто ні сіло не впало, надіслали 200 гривень просто для того, щоб я нормально поїв. Сьогодні Леся Чайка замовила в мене реферат, а Микита пригостив перекусом. Просто так такі речі не стаються. Треба, щоб тебе любили Мойри.

Дуже різні думки сповнювали мене тої миті. Через травневу спеку мене мучила спрага, і я вже навіть почав жалкувати, що останні двадцять гривень витратив не на пляшечку води, а на якийсь нікчемний електронний лотерейний білет. Який навіть помацати неможливо було. Хто знає, може це все якесь особливо витончене шахрайство? Але ж Ігор надіслав мені 200 гривень, який йому сенс витрачати 200 гривень, щоб видурити моїх нещасних 20? На цьому великого бізнесу не побудуєш. А потім, як же бздо? Таке без втручання потойбічних сил не підстроїш!

Між тим спрага все більше і більше мучила мене. Я вже думав, чи не подзвонити Лесі Чайці, щоб вона мені вислала хоча б 50 гривень авансу. Не хотілося цього робити, бо мені здавалося, що це б зашкодило моїй репутації. Хто знає, які ще думки оселилися б в моїй голові, але незабаром мені надійшло СМС, що повідомляло мені, що я виграв 12 000 гривень. Я трохи розгубився. Це може і не мільйон, але для мене це була шалена сума. Досі навіть за хороші проекти мені за раз платили тисячі півтори, максимум дві. Це справді була сума, яку я ніколи в житті не тримав в руках.

За мить прийшла інша СМС — від банку, мене інформували, що мій картковий рахунок поповнено на 12 000 гривень. Я кілька разів перечитав це повідомлення, переконався, що воно справді прийшло з номеру інтернет-банкінгу, а потім ще й перевірив свій додаток Приват24. Все вірно, на рахунку дванадцять тисяч гривень і ще якісь копійки.

Я пішов в Асорті і ще раз перевірив рахунок через банкомат. Все вірно, тепер у мене є 12 000 гривень. Але ж, бляха, це ж половину треба ще віддати цьому пройдисвітові Ігорю! Та хай іде до біса, що він мені зробить? Скажу, що виграв дві тисячі і кину йому на картку тисячу. А одинадцять тисяч теж добрі гроші. Може, я за них почну нове життя, і мені вже більше не потрібні будуть подачки від долі?

В супермаркеті я придбав найдешевшу пляшку мінералки — «Тальнівської». Не хотілося сходу тринькати гроші на аби що. Поки йшов до дому, подумав про піцу, для себе та для Микити. Але потім подумав, що краще зараз засяду за реферат, а піцу куплю вже тоді, коли в мене будуть гроші від Лесі Чайки. Ось так гроші відразу ж почали змінювати моє мислення. Коли я усвідомив цей факт, він мені видався досить милим, приємним. Я ніби за мить чарівним чином перетворився з простакуватого сільського хлопчини, що навчається технологій дизайну та цифрових медіа, на чи не найкращого учня Дейла Карнегі та Наполеона О’Ніла.

На вайбер в телефоні надійшло повідомлення.

— Скільки ти виграв? Тільки не бреши мені, я точно дізнаюся суму.

Я одразу ж подумав, що Ігор бере мене на понт. Якби він якось міг дізнатися, то не ставив би цього питання. Та і що він може зробити мені? Перетворить на жабу? Та все ж, коли я набирав йому повідомлення, якийсь відгомін метофізичного жаху пройшовся струменем по моїм пальцям.

— Дві тисячі, — коротко відписав я.

— Добре. Для першого разу не погано

Ігор дав мені номер картки і я одразу ж розгахувався з ним. Чесно кажучи, його слова мене неаби як заспокоїли. Отже, моя афера прокотила. Коли моя мама була жива, в неї було не багато книжок. Але одну я запам’ятав дуже добре, хоча так ніколи її не прочитав. Це був детективний роман «Кіт у мишоловці». Оце і я себе зараз так почував — ніби кіт у мишоловці. Ніби звір-мисливець, якого самого вполювали. Рибак, що повівся на наживку. Хоча, може я і не правильно зрозумів ту метафору, зрештою тої книжки ж я так і не прочитав. Але думаю, ви зрозуміли, що я маю на увазі.

Отже, як мені найкраще розпорядитися рештою, 11 тисячма гривнями? Витратити їх на одяг? На незвичний відпочинок? На навчання, курси чи книжки? Чи на усі гроші накупити лотерейних квитків, може навіть не одразу, а по мірі революції у моєму шлунку? Що якщо і справді магічну дію мало саме моє бздо, і Ігор не просто так «обрав» мене?

Одне я знав точно, не варто нікому розказувати про свій виграш, ані Микиті, ані батькам. Ні до чого доброго це не приведе. Микита мав одну звичку — дуже майстерно, хай і дипломатично він видурював у мене будь-які гроші, що заводилися в мене в кишені. Це був для нього ніби спорт. Так, зізнаюся, сам він витрачав на мене куди більше. Але ж і його статки були значно вищими — інколи на своїх сайтах він міг заробляти до п’яти тисяч доларів на місяць. Щоправда, більше половини грошей у нього уходило на рекламу, оновлення техніки, програмне забезпечення, аренду серверів і все таке. Не мало він витрачав і на навчання, різні курси з програмування. Адже технології дуже швидко розвивалися.

Саме завдяки йому в мене була думка витратити частину грошей на якісь курси, щоб і собі мати можливість більше заробляти. Але щодо цього якось обережно слід було порадитися з Микитою. Не слід було казати, що в мене є чи намічаються якісь гроші, просто поставити питання чисто гіпотетично «а от які курси, чи вивчення яких технологій, ти б мені порадив в першу чергу, якби в мене з’явилися гроші»?

По дорозі до дому я все ж зайшов до АТБ і купив пакетик копчених курячих крилець і кілька порцій швидкорозчинного картопляного пюре. Звісно, доцільніше було б зварити вдома топтанки, тим більше, що картопля була у нас дарова і все одно гнила в кутку без жодної корситі. Але я подумав, що треба чимшвиде написати реферат, і не хотів витрачати зайвого часу на приготування їжі.

Я прийшов до дому, де на мене вже чекав радісний Микита. З порога в ніс мені вдарив запашний аромат свіжої піци з Панорами, з паприкою та солямі. Моя найулюбленіша, щоправда, куштувати її доводилося не часто, бо вона була найдорожчою. На столі лежала відкрита коробка піци та стояла дволітова пляшка Коли. Оце то свято, подуав я, і усміхнувся.

— Чого такий радісний? — спитав в мене Микита.

— Те саме в тебе хотів спитати! На честь чого свято? — я обвів рукою харч на столі.

— Вдалося провернути вигідну оборутку, не докладаючи зусиль заробив штуку гривень.

— Круть! — відказав я.

А сам подумав, аби ж ти тільки знав, яку оборудку провернув я, та ще й напевно, доклавши навіть менше зусиль, ніж ти. Мені стало не аби як соромно за своє сільське провінційне жлобство. Так, я знав, що у Микити подібні оборутки не рідкість — бувало йому платили по тисячі а то і дві за якісь зовсім прості задачі — перенести сайт на інший хостинг, чи змінити фонову картинку. Він справлявся з такими завданнями за кілька секунд, всю роботу робили навіть не він, а спеціально написані скрипти.

Хоча мій бакшиш був більший, за оборутку Микити, все ж між ними була одна істотна різниця. Заробіток Микити був системним, і доволі частим. А в мене це була лише посмішка удачі. Глумлива, навіть трохи блюзнірська. Тієї миті я подумав, що насправді я дуже нещасна, нефартова людина. Разом з тим ця думка пробудила в мені твердий намір серйозно взятися за те, щоб змінити своє життя. Взяти його в руки, і зрештою стати сценаристом власної долі.

Частина 3. Фартове очко

Майже місяць я не торкався до своїх одинадцяти тисяч. Навіть дещо збільшив цю суму, за рахунок написання рефератів для одногрупників, а також завдяки замовленням з копірайтингу. Під кінець червня в мене на картці було вже майже двадцять тисяч гривень.

Ігор більше не писав мені, а у мене був перед ним якийсь незрозумілий, не побоюся навіть цього слова, метафізичний страх, тож я не наважувався писати йому перший. Думав вже, чи не здогадався він, або чи не дізнався за своїми магічними каналами, що я сказав йому неправду щодо справжньої суми виграшу (йому ж я сказав, що виграв тільки дві тисячі, відтак його частка склала тільки тисячу замість заслужених шести). Втім я й не дуже переймався через цю деталь. Здавалося, фінансові проблеми вже десь далеко позаду.

Мені просто на якомусь етапі потрібен був поштовх, щоб відчути впевненість в собі, отримати імпульс. Цей імпульс було надано, і тепер мені вже не потрібні були такі банальні подачки від долі, як виграш в лотерею. Якби була нагода, я міг би без проблем віддати Ігореві решту суми — всі одинадцять тисяч. Жартую, звісно. Грошей було жалко. А совість в карман не наллєш і на картковий рахунок теж не закинеш.

Я став більш відповідально ставитися до своїх витрат. Основна стаття моїх витрат — це харчування, я купував ті продукти, які дозволяли ефективно втамувати голод, не вважалися шкідливою їжею і дозволяли досягнути доступної мені кулінарної різноманітності. Основою мого харчування була картопля та злаки. Я став значно частіше харчуватися вдома і за цілий місяць не відвідав жодного закладу громадського харчування, чим чесно кажучи хай і впотай, але пишався. Навіть по приколу завів Інстаграм-канал «Їмо вдома», де викладав свої дещо банальні страви.

Я мав твердий намір стати на шлях до власного фінансового добробуту і ладен був іти на жертви, що від мене вимагала протестантська етика (хоча я був радше віруючим атеїстом) та дух капіталізму (хоча я більше схилявся до соціалізму).

Одного дня Микита прийшов додому в особливо піднесеному настрої:

— Будь готовий, я надибав крутого клієнта. Завтра ми їдемо у Київ.

— ?

— Ти їдеш зі мною!

Я тут таки заразився Микитиним піднесеним настроєм, бо дуже любив наші з ним поїздки в Київ. По-перше, під час таких поїздок майже за все платив Микита, і для мене це була можливість нахаляву віддтянутися в столиці. Побачити всі ці прибрані і ошатні вулички, парки, натерті до блиску фасади будівель. Для мене, хлопчини, що майже все своє життя провів у богом забутому селі, навіть назва якого (Погибляк) говорила сама за себе, це було як для іншого відвідати Париж, Відень чи Венецію. Або ж як усі три міста одразу.

— А що я буду там робити?

— Нічого особливого. Будеш на беквокалі, просто для кількості, для солідності. Проект серйозний, якщо вигорить то вкінці місяця нам заплатять чотириста баксів.

Микита сказав «нам заплатять». І це було цілком слушно, хоча я і не впевнений був, що своєю працею зможу йому якось допомогти. І що хоч якусь частину з цих грошей Микита дасть мені на руки. Та це було і не важливо. Кожного разу, коли Микита витрачав гроші, завжди поруч був я і мені теж з того щось перепадало.

Скажімо, коли купував собі одяг він брав мене з собою за компанію, щоб я йому радив ту чи іншу річ, чи навпаки відраджував від спонтанних і недолугих покупок. Під час таких шопінгів Микита завжди купував якийсь приємний презент і для мене, «ти ж витратив свій час, щоб допомогти мені з вибором», казав він це, як я розумію для того, щоб все не виглядало як подачка бідному родичу. Та ми ж з ним були навіть і не родичі. Втім, бували такі місяці, що він навіть сам повністю покривав витрати на квартплату та комуналку. Я спокійно приймав ці дари не відмовляючись. Разом з тим я як міг старався відплатити йому за доброту, наприклад, негласно взяв на себе геть усі хатні обов’язки — прибирання, прання, приготування їжі, навіть сорочки йому прасував.

— Що за проект? — чисто заради чемності поцікавився я.

— Нічого складного. Київська кав’ярня зробила ребрендинг — перейменувалася з «Черепашки» на «Сніжинку». І тепер хоче посилення нового бренду.

У Микити був справжній дар — в одному реченні чітко і зрозуміло переказати навіть дуже складний проект чи ідею. Я завжди заздрив тій майстерності, з якою він вмів підшукувати потрібні слова і компактно вміщувати зміст в мінімальну їхню кількість.

Ми виїхали о шостій ранку. Хоча я ліг доволі пізно вечері напередодні, але почував себе напрочуд виспаним і бадьорим. Дорога була досить важка і сповнена пригод. Така важка, що навіть мене, пасажира вона неаби як стомила. В мене було таке відчуття, ніби я провів весь шлях за кермом, а не у сидінні пасажира. Мені було б що розповісти, якби шлях не лишив стільки глибоких неприємних спогадів, які зайвий раз навіть не хочеться пригадувати.

Щоб не створювати усіх цих дешевих ефектів з нагнітанням гострого сюжету, скажу одразу, зустріч з клієнтом виявилася провальною. Ми зустрілися з ним на тридцять другому поверсі бізнес-центру на Кловському узвозі. Микита не дуже добре припаркувався, і пізніше зізнався мені, що всю зустріч більше хвилювався, як там унизу його машина, і чи бува її хтось не подряпав і чи не забрав її евакуатор.

— Та якийсь жлоб. Мудило. Та пішов він нахуй, — ділився своїми враженнями Микита, поки ми спускалися ліфтом. Позаду нього саме стояла секретарка клієнта, яку Микита одразу й не помітив. Коли ж помітив, то не дуже й знітився, здавалося, він навіть і був радий, що ця видра все чула і напевно доповість своєму босові. Зрештою, угода вже була провалена, він нічого не втрачав. Було видно, що Микита був настроєний дуже рішуче і ні про що не шкодував, навіть якби цей «клієнт» зараз позвонив йому і сказав би, що готовий укласти угоду на його умовах, Микита послав би його на хуй. За останній рік я вже не раз бував свідком подібних сцен.

— Ти бачив, як він захотів, щоб я йому докладно розписав кошторис, на що підуть його гроші? І це якихось сраних чотириста баксів, — здавалося, Микита все більше і більше накручував себе. Я ж не вважав доречним його якось спиняти чи заспокоювати.

— Отже ми тепер в мінусі? В скільки тобі стане ця поїздка? Напевно не менше тисячі? Давай цього разу не моїдемо в Лавіну?

— Та перестань, друзяко. Це все дрібниці, — вже спокійніше сказав він. Я здивувався такій швидкій переміні його настрою, все сталося ніби як внаслідок перемикання якогось одного невеличкого важеля — Поїхали веселитися. Ми вже місяць не були на Берковецькій.

В той день машин біля ТРЦ було не багато, то ж ми припаркувалися доволі швидко і вдало, майже під самим входом до «Лавіни», та ще й саме з того боку, де фудкорти. В першу чергу ми пішли до KFC і набрали їжі напевно вдвічи більше, ніж змогли б з’їсти. Чек потянув майже на п’ятсот гривень і я подумав, що було б правильно розділити його на двох. Але по-перше, не знав, чи буде це правильно з огляду на субординацію (я визнавав безумовну першість в усьому за Микитою), по-друге, ми вже набрали їжу на один чек, готівки в мене на руках не було, а переказувати на картку було якось тупо. Я подумав, що відплачу йому іншим разом. Скажімо, заплачу за паливо своєю карткою як їхатимемо до дому, я не раз уже так робив раніше.

Щойно ми розмістилися за столиком, як залунав рингтон Микитиного телфону. Розмова тривала може хвилин п’ять, за весь час від Микити було чути лише «так» або «ні».

— Чудова новина, — сказав мені Микита одразу по завершені телефонної розмови. Я одразу ж пригадав професора Фансворта з Футурами. Та і Микитова інтонація була дуже подібна, — можливо в нас буде клієнт. Але треба буде залишитися на ніч у Києві.

Уже один цей факт робив новину справді чудовою. Бо я дуже любив нічний Київ. Я не став розпитувати в Микити деталей, бо по-перше, і він і я дуже хотіли їсти, по-друге, якщо треба буде, Микита і сам усе розкаже, вирішив я.

— Можливо, у нас буде новий клієнт. Набагато крутіший, ніж та срана «Черепашка», — не без гордості поділився Микита — Детективне агентство «Кедр». Вони тільки недавно відкрилися.

Запивши пепсі-колою останній шматок курячої ніжки і витерши руки вологою серветкою, Микита дістав свій айфон, почекав поки той зчитає їбальнік-айді і перевірив стан рахунку в Приват 24.

— От халепа, — промовив він.

— Що сталося?

— Та я думав, в мене є ще хоча б гривень п’ятсот на готель, а в мене тут тільки на бензин лишилося. Навіть в кіно сьогодні не зможемо сходити… Може мікрокредит взяти?

— Та нічого, не проблема. В мене є тисяча (звісно, в мене було набагато більше, але я не міг сказати йому правду, знаючи талант Микити витрачати гроші швидше, ніж кулемет Максим вистрілює кулі в кіні про Чапаєва).

— Чудово, може тоді на кіно і сніданок ще вистачить.

— Та вистачить, — сказав я і ми пішли до Мультиплексу підбирати сеанс. Того вечора ми подивилися «Монахиню», а потім ще, щоб не було страшно засинати, «Пройдисвіток».

Поселилися ми в готелі біля аеропорту Жуляни. Це було наше постійне місце для ночівлі в Києві. Як я розумію, було дві причини, чому Микита завжди обирав саме його. Хоча було б достатньо тільки однієї, першої. По-перше, в готеля був дуже зручний паркінг, що був відгороджений парканом і був безплатним для відвідувачів готелю. По-друге, тут можна було зняти красивий номер за цілком невеликі як для столиці гроші. Менше ніж за п’ятсот гривень ми зняли цілком нормальний номер з двома ліжками. Оздоблення номера мені дуже сподобалося, як і весь готель в цілому. Я б тут і жив, якщо чесно. Не буду вас обтяжувати зайвими деталями, адже і так ця глава вже затянулася.

На ранок я прокинувся з напрочуд ясною головою. Ми не дуже рано прокинулися і вирішили поснідати вже після зустрічи. Жодних деталей щодо клієнта Микита мені не повідомляв, а сам я не вважав можливим чи чемним розпитувати його. Завдяки GPS і тому, що Микита досить добре орієнтувася на Подолі, ми швидко знайшли потрібну нам будівлю.

Це була якась дореволюційна сталінка. І не подумайте, що це оксюморон. Ви ж не знаєте, яку саме революцію я маю на увазі. А архітектурних революцій у Києві було чимало, навіть більше, ніж будь яких інших. Хоча і інших теж було до біса. Лише на моєму віку архітектурних революцій у місті сталося щонайменше три (Омельченка, Кличка і мера, який був між ними і прізвища якого мені лінь гуглити, і я зараз кажу не про Черновецького). Ми відчинили важкі броньовані двері (видно, що детективне агентство) і на мене одразу повіяв сильний, але дещо приємний запах свіжої фарби та іншої будівельної хімії. Від самого передпокою офіс причарував мене свіжим-свіжесеньким дизайнерським ремонтом переважно в стилі класицизму, що втім містив елементи хай-теку . Важкі, товсті скляні міжкімнатні двері з матовими вставками та чорними гламурними візерунками як на дорогих шпалерах, що я їх бачив в архітектурних журналах. Величезні, майже в зріст людини картини та фото колажі майже на кожній стіні. Декілька псевдоантичних статуй — мармурової Венери з амфорою, Давид з виноградним гроном та парочка амурчиків у куточку. Тут був навіть невеличкий фонтан і акваріум з яскравими рибками. Ніби потрапив до якогось музею.

— П’ять кіло цвітних, — промовив шепотом Микита. У шепоті не було потреби, бо нас ніхто не супроводжував. Разом з тим шепіт був досить гучний, ніби Микита боявся, що я не почую чи не зрозумію його слів.

Я одразу ж зрозумів, що побачивши весь цей гламур Микита вмить підвів кошторис майбутнього замовлення. Отже за місяць роботи над сайтом Микита мав намір запросити щонайменше п’ять тисяч доларів. Я дуже здивувався, оскільки середня ціна на сайти в нього становила двісті доларів, цілком фартовим було штовхнути сайт за п’ятсот, і тільки один чи два рази в житті йому вдавалося продати сайт за тисячу. А тут цілих п’ять. Хоча в мене не погано було з арифметикою, але я поліз до свого айфона і запустив калькулятор, я помножив п’ять на двадцять вісім і офігів від отриманого результату — виходило сто сорок тисяч гривень. Майже як кількість обраних в Об’явленні Івана Богослова. Це ж можна було б купити непогану євробляху, та щей на розтоможку вистачило б. Скажімо, жлобську беху, чи навіть гламурний Ягуар ікс тайп десь 2008 року випуску.

Втім, не думаю, що після новенького, з салону, хай і китайського SUV, Микита погодився б їздити на євроблясі, хай навіть це була б БМВ чи Ягуар. От би мені хоча б колесо від жигуля, подумав я і вкотре пожалкував, що не такий крутий, як Микита, який чим далі, тим більше викликав у мене захоплення.

Презентація, яку розгорнув на ходу Микита тянулася як на мене досить мляво, два чи три рази я мало не заснув. Аж поки не дійшло до кульмінації.

— Скільки часу і грошей нам це коштуватиме? — поставив досить пряме питання директор.

Мені здалося, що чолом Микити прокотилася самотня перлина поту. Чи може це був просто світловий ефект від дизайнерського освітлення довкола. Вдаючи спокій, штучність і приховане напруження якого я вловив, і напевно не я один, Микита промовив слова, яких думаю навіть він сам злякався:

— Один місяць і п’ять тисяч доларів, — Микита чітко відкарбував кожне слово, і вже дещо іншим тоном, я б навіть сказав, ніби виправдовуючись, тоном, яким школяр дає пояснення щодо заподіяної шкоди, хоча можливо я просто доколупуюся до хлопця і інші нічого такого в інтонації Микити не вловили, — Проект досить серйозний. Інтернет-сайт — це ваша головна візитівка в Інтернеті, від якості сайту великою мірою залежить, наскільки респектабельними ви виглядатимете в очах потенційних клієнтів. Від цього залежить, наскільки великі гонорари клієнти вважатимуть за справедливу ціну за ваші послуги. Адже ваш сайт вони бачитимуть раніше, ніж відвідають ваш офіс чи поспілкуються з вашими спеціалістами.

— Це не маленькі гроші, нам московська студія обіцяла зробити за дві, — слово взяв бухгалтер.

Директор уважно подивився на бухгалтера, потім на Микиту, потім знову на бухгалтера. Він чекав, що ж відповість Микита. Але той все мовчав. Не зрозуміло було, чи він так повільно збирається з думками, чи просто йому нема що сказати? Я затамував подих, за ці кілька секунд я мало не вмер від цікавості. Чи попрощається Микита з проектом через раптовий і необдуманий приступ жадібності, чи ж погодиться на те, що б збавити ціну?

Несподівано я відчув у шлунку вулкан. От бляха муха, я ж нічого такого навіть і не їв, подумав я і бздонув так потужно, що боявся, чи не порвав собі труси. Люди кругом зібралися чемні, кожен потупився в свій папірець чи монітор. Я думав, точніше, сподіваівся, що обійдеться хоча б без смороду. У мене зазвичай так буває — якщо бздону гучно, то без смороду, якщо тихенько пущу шипунця, то смердить так, що хоч тікай з хати чи навіть з міста.

Але цього разу організм мене підвів двічи. Відбулася справжня хімічна атака. Навіть у мене самого від штину засльозилися очі, тхнуло так, що можна подумати, ніби мене навмисно два тижні відгодовували добірними тухлими яйцями та гнилим тхорячим м’ясом. І знову чемна компанія спробувала зробити вигляд, ніби нічого не сталося, але цього разу їм це не вдалося. Спостерігаючи, як один за одним кислішали вирази обличь присутніх, я мав можливість здогадуватися, як це амбре розійшлося по всьому приміщенню. Найголовніший з присутніх (директор нового агентства) демонстративно вдихнув повітря на повні груди, вдаючи, ніби нічого не сталося.

Оце-то витримка в пацана, подумав я, чи може до нього ще не дійшло? Він же сидів найдалі від мене. Щоб не допустити надто довгої паузи, що разом із моїм бздом неприємно повисла у густому червневому повітрі, директор мовив:

— Ну добре, я думаю, це не така вже й велика сума. Я готовий був заплатити і вдвіче більше якби тільки все було на вищому рівні.

— Але ж… — почав було бухгалтер.

— Володя, спокійно. Ті москалі засранці.

Я ледь стримався, щоб не пирснути зі сміху. А наче ми не засранці? Чи принаймні я…

— Не будемо тягнути з сроками, — мовив далі він. — Нам би хотілося запустити сайт чимшвидше. Зраз секретарка роздрукує договір і ми його з вами підпишемо. Аванс я вам дам зараз готівкою.

Це була справжня перемога. П’ять тисяч доларів, а тисяча просто зараз. Це було більше, ніж я заробив за цілий рік. Я, так само напевно і Микита, одразу ж забув про фіаско з тою «Чебурашкою», чи, даруйте, «Черепашкою». Усе моє єство танцювало і стрибало від радощів, хоча обстановка зараз не дозволяла хоч якимось чином проявити внутрішню радість. Я прикинув, яку частку з цих грошей Микита дасть мені. Зрештою, весь проект маємо зробити ми вдвох, тільки він і я. Якби я був на його місці, я б дав мені щонайменше половину. То ж можна прикинути, що під кінець місяця в мене буде дві з половиною штуки баксів.

Звісно, це все маячня.

Я лестив самому собі. Причому в подвійному обсязі. По-перше, на таку велику частку я аж ніяк не заслуговував, бо Микита ніс прямі витрати на те, щоб здобути цього клієнта — він витратився на рекламу, фактично сам зробив презентацію. Це був повністю його клієнт. Потім, найважчу частину праці, ту, що вимагає високу кваліфікацію та неабиякий досвід, зробить зрештою він сам. На мене ляже тільки та робота, яку могла б зробити і вчена мавпа. Та і те, не дуже й вчена.

Якби справжній, а не ідеалізований «я» був би на місці Микити, то заплатив би мені може доларів п’ятсот, а може й двісті за весь проект. Але навіть такі гроші були фантастичною сумою для малокваліфікованого студента, що витрачав цілий тиждень, щоб написати реферат за 400 гривень. А тут мені на руки могло б упасти одразу 14 000 гривень. Це навіть більше, ніж виграш від лотереї. Втім, в моїй голові промайнула і інша думка, чи не моє бздо вирішило підсумок угоди, як це сталося у випадку з лотерейним білетом? В подібні миті навіть наймешна дрібничка може вплинути на результат переговорів.

Невже моє бздо справді має якусь магічну силу? Що ж, це цілком можливо. Адже зі мною така вдача трапляється вже вдруге. Задля наукової точності твердження потрібен ще третій випадок, який би підтвердив слушність моєї гіпотези. Втім, ще одна важлива деталь — важливо з’ясувати, бздо обов’язково має бути природнім і невимушеним, щоб привести до фарту, чи ж навіть якщо його штучно спровокувати певною дієтою, результат буде так само фартовий?

Ми сіли до машини і Микита, якому так само як і мені важко було приховати радість, дружньо мовив до мене:

— Напевно, я тепер часто буду тебе брати на переговори. В тебе фартова рука.

Я подумав, скоріше вже фартове очко. Але не впевнений, що сказати таке було б чемно з мого боку, може Микита і забув, як я гучно бздонув тоді на переговорах, або ж зовсім не придав цьому значення. Інтелигентна людина ніколи не скаже, «підйобка». Вона скаже «пейоратив». А проста людина навіть і не зрозуміє, що її «пейоративнули». Вголос я весело, але щиро промовив:

— Було б круто! Мені сподобалося з тобою їздити на переговори.

Тої миті я був так сильно вражений, що готовий був працювати над проектом навіть безплатно. І це вже був не жарт. Що правда, вголос я цього сказати все ж не наважився.

Юрий Карапетян
Жизнь подрбрасывает нам много разных испытаний, не стоит быть слишком самокритичным и угнетать себя, даже если на некоторые из испытаний ты не смог правильно ответить и допустил ошибку. По образованию я историк философии, почти 20 лет проработал в пиаре и журналистике, около 10 лет занимался различными веб-проектами, изучал веб-технологии, работал над проектами в сфере интернет-маркетинга.

2 комментария

  1. Кульмінаційний момент розсмішив до сліз! Гарно переданий характер персонажа. До кінця збережена інтрига. Щоправда, є декілька русизмів. І я б замінила матюки на інші лайливі слова ( бо не терплю).
    Читання було смішним та приємним.
    Дякую!)

Оставить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *